Глюк

Це звучить так цинічно, це так невдячно:

Навіщо мене привела ти, нене,

На цю божевільну планету? Неначе

Тут мало страждання було без мене.

Я бачу шрами у тих, хто плаче,

Вони щомісяця ріжуть вени...

Невже в цих кімнатах, в оцих кварталах,

У цих провулках, на цих рекламах

Мого ще болю не вистачало,

Що ти мене народила, мамо?

Невже тобі стало свого замало?

Невже мені стане колись так само?

Власне, тут ледве навчишся ходити,

Знатимеш триповерхові мати.

Хто ми і звідки на цьому світі —

Вищі істоти, розумні примати?

У мене те саме спитають діти,

І я не знаю, що їм казати.

Та годі, мамо... Ти думаєш, може:

Я — скептик, такий собі доктор Хаус,

І так говорити мені не гоже?

Я зовсім не Йов і далеко не Фауст!

Тільки й того (прости мене Боже),

Що не замовчую біль і хаос...

Напевно, я — хворий, і це минеться.

Я скоро знову стану слухняним,

Наївним хлопчиком з чистим серцем:

«Дякую, пане! Даруйте, пане!»

Та віра гасне, надія на денці,

В любові — з життям не сумісні рани...

Мене покажуть спеціалістам,

Перевстановлять піратський віндовс.

Певно, це збій на системному диску,

Давно не оновлював антивірус...

Глюк на рівні думок і змісту,

Між тим, що знаєш, і тим, у що віриш.

Ми будемо в небі без зла й розпуки

Грати на арфах чи барабанах...

А світ — це сон, це системні глюки,

Все це закінчиться, перестане.

На клавіатурі — пробиті руки,

Адмін усміхається до екрана…